У грошах справа [Гордість і упередження]

Пейринг: Елізабет Беннет / Фіцвільям Дарсі
Опис: Містер Дарсі застає Елізабет наодинці в лебмтонському заїзді, однак не може зважитися на серйозну розмову. Елізабет вирішує звірити йому свою таємницю. 

Елізабет з нетерпінням розгорнула довгоочікуваного листа від Джейн, який заблукав через плутанину адрес. Новини її порадували: Лідію таки випроводили до школи попри крики та сльози останньої. Матінка принципово відмовлялася розмовляти з батьком, не розуміючи, що це справляло на нього абсолютно зворотний ефект.

Усе могло скластися інакше. Батько був готовий спекатися молодшої доньки, відпустивши її до Брайтона, повного офіцерів. Коли виважені аргументи Елізабет наштовхнулися на стіну глузування, вона не витримала й випалила йому все про Вікема. Ну, майже все. Випадок з міс Дарсі акуратно оминула. "Батьку, — сказала Елізабет, — коли зовні пристойний офіцер виявився таким негідником, що вже казати про інших? Вони не подивляться на те, що вона юна і з мізером приданого. Використають, як іграшку, а потім викинуть. Лідді не має самоконтролю. Хіба ж ви не бачили, як вона вішається на офіцерів? Для неї це всього лише гра. Тільки ця гра може зруйнувати нашу родину. Не хочете чути її сліз? То відправте її до школи, як я давно просила. У виграші будуть всі — і Лідді, дасть Бог, навчиться трохи манерам".

Містер Беннет побурчав, що Елізабет надто близько все бере до серця, але все ж прислухався до її поради. Проблема Лідії нарешті вирішувалася.

У двері постукали, й Елізабет відклала листа. Всередину увійшов містер Дарсі.

— Перепрошую за несподіваний візит, — схаменувся він, забачивши її саму. — Сподіваюся, я не перериваю ваші плани?

— Прошу, сідайте, містере Дарсі. Я лише читала листи. Тітонька з дядечком скоро повернуться.

Чоловік слухняно вмостився на стільці, постукуючи пальцями по посрібленому вершечку палиці. Він спробував почати розмову про місця, які Елізабет відвідала, і розпитати про подальші наміри, однак слова, що вилітали з його рота, були силуваними й недолугими. З кожною хвилиною він супився все більше і більше, роздратований неспроможністю висловити те, що хотів. А це, припускала Елізабет, не мало нічого спільного з краєвидами Дербіширу.

— Містере Дарсі, — обірвала його вона, — можливо, це видасться несподіваним, та чи можу я довірити вам одну таємницю?

Він підстрибнув на місці.

— Авжеж, міс Беннет. Що завгодно.

— Прошу мені вибачити, якщо це прозвучить дещо нетактовно, повірте, я не бажаю завдати вам образи, та чи ви замислювалися бодай раз, чому, зважаючи на становище мого батька, я так легко відхилила не одну, а дві вигідні шлюбні пропозиції?

Він трохи зблід з лиця, але, до його честі, не виказав бурі емоцій, що кипіла в нього середині.

— Я вважав, ви не готові йти під вінець з чоловіком, що вам неприємний.

— Це, звісно, вплинуло на моє рішення, проте я б не могла за нього так сильно триматися, якби не один фактор. Чи знаєте ви, скільки складає міг посаг?

— З того, що я зрозумів, ви та ваші сестри маєте по одній тисячі фунтів кожна.

Елізабет кивнула.

— Це, загалом, так. Однак дечого, що стосується мене, ми вирішили не розголошувати. До певного часу, звісно.

— Не знаю, до чого ви хилите, але я готовий вислухати до кінця.

Вона набрала в груди повітря. Їй досі було важко про це згадувати.

— Коли мені виповнилося два роки і мати народила ще одну дівчинку, стало зрозуміло, що стільки дочок у Лонгборні не потрібно. Батькова далека родичка, яка вийшла заміж за поважного джентльмена з Йоркшира, забажала мене вдочерити. Вони з чоловіком мали лише одного сина і  хотіли більше дітей, але Бог не давав. Їхній син якраз розпочав навчання в школі, і будинок став без нього геть самотнім. Я швидко навчилася називати їх мамою і татом, і довгий час не могла уявити, що зможу називати батьками когось іще.

Елізабет вдячно прийняла хустинку з рук містера Дарсі. Щоразу, коли вона згадувала про них, її серце починало щеміти.

— Ви, певно, сильно їх любили, — мовив він співчутливо.

— Так, вони були чудовими людьми. Мама багато мені читала, а тато часто брав з собою на прогулянки верхи. Хоч я й була їм нерідною, мене голубили й леліяли. Навіть Фредерік, мій зведений брат, на диво, прикипів до мене і був моїм незмінним партнером у танцях.

— Утім, в Меритоні вас знають як доньку Беннетів.

— Коли мені було дев'ять, лихоманка забрала їх обох. Фредерік був надто юний, щоб взяти опіку наді мною, тож було домовлено, що я повернуся до своєї кревної родини. Так мене й презентували товариству.

— Тепер я розумію, чому ви вирізняєтесь поміж своїх сестер.

Елізабет склала вуста в хитрій усмішці.

— О, я завдала Беннетам чимало прикрощів. Особливо не могла змиритися зі зміною матері: попри те, що вона мене народила, вона видавалась мені цілковитою чужинкою. Навіть називала її тіткою. А Лідді з Кітті вже тоді випробовували моє терпіння. Якби не Джейн, люба лагідна Джейн, я б вислизнула з будинку, заскочила б у першу-ліпшу поштову карету і спробувала б дістатися Фредді.

— Можу повірити, — гмикнув він.

— Серед цього сум'яття Джейн стала моїм якорем. Вона обіймала мене, коли я плакала, спала зі мною, коли я сумувала за домом, показувала мені найгарніші місця навколо Лонгборну, щоб мене розвеселити, і віддавала мені свою порцію ягідного пирога. Тож, коли у 16 років мене мали презентувати, я зробила все, щоб її захистити. Розумієте, перед смертю мої прийомні батьки встигли внести зміни в заповіт. І мені відійшло 17 тисяч фунтів.

— Сімнадцять тисяч! — вигукнув Дарсі. — Проте як це можливо? — Він знітився. — Я маю на увазі, ніхто в Меритоні не знав, що ви спадкоємиця.

— Про це знають тільки мій батько, Джейн і містер та місис Ґардинери. Та Фредерік, звісно. Частина мого посагу інвестована в бізнес дядька, й оскільки я не витрачаю за мірками спадкоємиці, ця сума вже складає 25 тисяч фунтів. Гадаю, ви зрозумієте чому матінці про це невідомо.

— 25 тисяч... — повторив містер Дарсі зачудовано. — Але навіщо було приховувати це з самого початку?

— Заради Джейн. Коли перед презентацією батько покликав мене в кабінет і назвав суму мого посагу, я одразу зрозуміла, як все складеться далі. Вся увага буде прикута до мене, а Джейн, попри свою красу, лагідність і манери, опиниться на другому плані. Цього я допустити не могла. Тож ми вигадали план. Допоки Джейн не знайде чоловіка, який їй припаде до душі, і не стане його дружиною, мій спадок не розголошуватиметься. Звісно, тоді здавалося, що це буде досить просто, проте виявилося, що підхожих кавалерів у Меритоні не так вже й багато. Здавалося, що містер Бінґлі стане тим, кого ми чекали: він вподобав Джейн, вона вподобала його, і я вже була готова їй зізнатися, що разом із дядьком Ґардинером ми відкладали трохи грошей з моїх відсотків, інвестували їх, і в сумі мали додати три тисячі фунтів до її посагу. Це вже трохи краще, ніж одна тисяча.

— Ваша любов до сестри заслуговує на повагу. Мені шкода, що я помилково зіграв роль у тому, щоб їх розлучити. Ще перед зустріччю з вами я збирався в усьому зізнатися Бінґлі під час його візиту. Можливо, не все втрачено. Та дозвольте запитати: що якби ви знайшли партію раніше за міс Беннет?

— Про це я і хотіла сказати. Джейн змусила мене пообіцяти, що коли я знайду собі пару раніше від неї, то забуду про цей план і чесно зізнаюся, скільки маю посагу, щоб ненароком не втратити шанс. Щоправда, час ішов, і це видавалося все неймовірнішим. Фредерік навіть написав, що коли мені виповниться 21, то представить мене в Лондоні, хоч і не мусить. Він пише, що вже шукає будинок на зиму. Хоч я шалено хочу його побачити, та такі клопоти заради далекої сестри вкрай надмірні. І, як мені здається, непотрібні. Ви розумієте, про що я?

Дарсі спохмурнів.

— Не хвилюйтесь, міс Беннет, я розумію. Ви хочете лагідно натякнути, що в мене немає жодних шансів. Якщо дозволите, я... — він стрімко підвівся й розвернувся в бік дверей.

— Містере Дарсі, стривайте!

Елізабет скочила і схопила його за руки.

— Ви геть усе переплутали. Хіба ж я не казала, що розкрию свій посаг, коли знайду собі пару?

Вона почервоніла до вух, вимовляючи це. Та це не вгамувало чоловіка.

— То за цей час ви зустріли джентльмена, гідного вашої прихильності. Я, звісно, зичу вам щастя, але...

Він спробував вирвати свої руки з її, та чіпкі пальці його втримали. 

— Містере Дарсі, не будьте непробивним! Ви справді хочете, щоб я це сказала? Чи маю я уточнити, що звірюся про свій посаг найперше тому, хто забрав моє серце?

— О... — нарешті усвідомив він. — О-о! Справді? Це так, Елізабет? Я тримаю ваше серце?

Елізабет кивнула, і він притягнув її до себе. Між їхніми тілами запалав жар.

— Мої почуття і бажання лишаються незмінними. Чи зробите ви мене найщасливішим чоловіком на землі і станете моєю дружиною?

— Так. Так, я...

Він обхопив долонями її лице і прихилився до вуст. Поцілунок був довгий, солодкий і повний спраглої насолоди, неначе мандрівник, який ішов цілий день під сонцем, наштовхнувся на криницю холодної кришталевої води.

— Сподіваюсь, — зрештою мовила вона, — знання про мій посаг трохи заспокоїли ваші побоювання.

— О, моя люба, — він ніжно погладив її по щоці, — не буду брехати, гроші, звісно, важливі, і це значно спростить суспільне сприйняття нашого союзу, проте навіть якби ваш посаг складав всього одну тисячу фунтів, це не мало б анінайменшого значення, якби ви тільки могли відповісти мені взаємністю.

— На ваше щастя, ви маєте і те, і інше.

Він торкнувся губами її маківки.

— І я сподіваюся бути таким щасливим до кінця життя.