Паскудник, але нормальний [Гаррі Поттер]

Опис: Ще один Геловін, в якому він не може взяти участі, як всі нормальні діти. Ще один день вбогого існування. Гаррі тоне в жалості до самого себе. Якби ж то він міг вирватися з цього місця і відчути себе нормальним хоч на кілька хвилин. Стривайте, він може! Та куди це його заведе?
Персонажі: Гаррі Поттер, Северус Снейп
Теги: Снейп — відповідальний дорослий
Челендж: Bingo Challenge від Ginger Snape; завдання — біль.

Гаррі чув про домашнє насильство. Коли йому було вісім років, дівчинку з паралельного класу забрали до лікарні. Однокласники перешіптувались, що на спині в неї рани від паска, і вони гнояться через тонку сорочку. Наступного дня, замість другого уроку, до кабінету зайшов психолог і пояснив, що Мері вдома сильно били, і це неправильно. Незаконно. Дорослим заборонено кривдити дітей. Тепер Мері заберуть від батьків і переведуть в місце, де більше ніхто її не ображатиме. Тож якщо ще хтось потерпає вдома, нехай буде певен, що він не має цього терпіти. Йому потрібно тільки звернутися до нього чи до будь-якого вчителя — і все вмить стане гаразд.

Саме тому Гаррі знав, що не був жертвою домашнього насильства. Дурслі його ніколи не били. Ба більше, ненавиділи торкатися. Якщо вони й хотіли його покарати (що траплялося досить часто), то зачиняли в кімнатчині під сходами чи викидали з будинку на вулицю, де він тинявся до темряви.

З віком він тільки все більше переконувався, що це з ним щось не так. Бридке, химерне дитя, яке ніяк не може догодити своїм родичам, що взяли його до себе після смерті батьків. О, він не ідеалізував Дурслів: вони були неприємними, дурними людьми. Але якби він був нормальнішим, то вони могли хоча б не кривити носа від одного його вигляду. Проблема полягала в тому, що він не розумів, що саме з ним не так. А отже, як це зупинити.

Він спробував все: молився зранку і перед сном, їв тільки овочі і жодного м'яса (не те щоб йому його багато давали), один місяць навіть говорив з усіма ввічливо, заледве стримуючись від того, щоб підколоти Дадлі чи огризнутись на докори дядька Вернона. Та і це не допомогло.

На десятий рік Гаррі був переконаний, що в майбутньому йому нічого хорошого не світить. Щойно йому виповниться 18, його викинуть з будинку, і він до кінця життя гнитиме на якійсь фабриці чи будівництві, гаруючи за копійки, спатиме у вошивому тісному бараку з іншими невдахами. Таку картину принаймні малював йому дядько Вернон. Гаррі лише сподівався, що барак не замикали на ніч на ключ зовні.

Якби він був нормальним, то зараз би ходив, як інші діти, по сусідських будинках і збирав би свої законні геловінські цукерки. Та якщо Дурслі дізнаються, що він залучений в щось таке "химерне" — а їм неодмінно хтось донесе, тут і сумніватися не варто — то жити йому на вулиці найближчий тиждень.

Якби ж то він міг потрапити кудись, де його приймуть і не викажуть. Лише один будинок, одні двері, які відчиняться перед ним, і чиясь рука простягне йому жменю шоколадних батончиків. Хіба він забагато просить?

Гаррі заплющив очі і уявив цей будинок. Старий, з потрісканою фарбою на стінах, але з міцним дахом і навдивовижу доглянутим садком. У животі замлоїло від цього образу, він відчув, що не може зробити наступний вдих. Його наче засмоктувало в пилосмок, витягуючи з легень усе повітря.

Наступної миті щока вперлася в сиру землю.

Гаррі розплющив очі і жадібно вдихнув. Потім ще і ще, поки дихання не прийшло в норму. Відпустило.

Він сів і озирнувся. З вулицею було щось не те. Гаррі протер окуляри краєм завеликої футболки, що випирала з-під куртки. Ні, досі так само. Абсолютно незнайомо.

Страх огорнув його з новою силою. Він обійшов чимало районів Літл-Вінґіну і міг з упевненістю сказати, що опинився в геть іншому місці. Занедбанішому. Темнішому. Лиховіснішому. В такому могли жити тільки наркомани, пияки й цигани. Принаймні якщо вірити тітці Петунії. Хіба ж вона не погрожувала вивезти й залишити його серед "його роду"?

Порив передлистопадового вітру хльоснув в обличчя. Лишатися тут далі було б безглуздо. Гаррі підвівся й непевно попростував вулицею. Світло горіло лише в кожному третьому будинку, та й то так тьмяно, наче лампочки доживали там останні дні. Що вже казати про святкові вогники: до Геловіну тут точно не готувалися. Більшість подвір'їв самі по собі нагадували сцену із фільму жахів: забиті дошками вікна, скинуте попід стінами залізяччя, що в сутінках скидалося на покручених монстрів, відсутні сходинки на ґанку і самотні кросівки то тут, то там, немов це єдине, що лишилося від їхніх володарів.

Шарк-шарк-шарк. Хтось ішов за ним, й він спостеріг бічним зором довгу тінь. Вона переламувалася на повалених огорожах, гострила об цвяхи свої ножі, розпускала опалим листям змій. Гаррі більше не міг стримуватися. Він обернувся. Цибата жінка в пишній брудно-жовтій спідниці й з лихими очима човгала позад нього, кошлате волосся стирчало в різні боки, а з вух звисали величезні блискучі сережки.

— Загубився, хлопчику? — вишкірилася до нього вона.

— Н-н-ні, мем, — відповів Гаррі, прискорюючи темп.

— Я живу он в тому будинку, не хочеш зайти?

Вона теж пришвидшила крок, тягнучи до нього свої руки. Червоні кігті ковзнули по плечу, та він виявився швидшим. Гаррі побіг.

Він біг і біг, не розбираючи напрямку й не жалкуючи ніг, поки її відьомське кикотіння не розчинилося в темряві.

Зрештою він зупинився віддихатись під якимсь стовпом на перехресті. Зверху щось задзижчало, заскрипіло, й самотній ліхтар знехотя засвітився. Гаррі роззирнувся навколо й ледь не впав. Перед ним стояв будинок, який він бачив в уяві!

І він не був безлюдний. Чоловік у чорному з волоссям до плечей якраз збирався зайти всередину.

Гаррі страх як не хотілося лишатися тут наодинці. Що як відьма його наздожене?

— Сер! — вигукнув він. — Постривайте, сер!

Чоловік різко обернувся на його голос, і Гаррі одразу пошкодував, що покликав його. Він був бридкий, як і все це місце: блідо-жовтава шкіра, великий ламаний ніс, масне волосся, скривлені в незадоволенні вуста й глибокі, як бездонний колодязь, чорні очі.

— Що ти тут забув, паскуднику? — спитав він. — На Прядильному Кінці не роздають цукерок. Хіба ти не знав?

— Н-н-ні, сер. Пробачте, сер.

— Стривай, — чоловік насунувся на Гаррі. — Як на геловінського шмаркача тобі бракує костюму. Ти бачиш мій будинок?

— Так? — він всунув голову в плечі.

— Гм-м, — чоловік окинув Гаррі гострим поглядом, наче розсікав лабораторну жабу. — Де твої батьки?

— Мої батьки мертві, сер.

— Родичі? Опікуни? — чоловік починав дратуватися. — Вони десь тут?

— Ні. Вони вдома, — відповів Гаррі чесно.

— Вдома... — протягнув чоловік. — А що ж тоді робиш тут ти?

Гаррі не витримав. На очі йому накотилися сльози.

— Я не знаю, як це сталося. Чесно. Я не хотів. Я просто сидів на гойдалці. А потім заплющив очі. Лише на мить, сер! І тоді щось сталося. Думаю, мені ще й скрутило живіт. Коли я отямився, то опинився тут. Ми далеко від Літл-Вінґіну, сер?

— Ніколи не чув про таке місто. Ти знаєш свою флу-адресу?

— Флу... що?

— Ух-х. Скільки тобі лишилося до Гоґвортсу?

— Гоґво... Я не розумію, сер.

— Хай йому грець! — вилаявся чоловік. — Ще й маґлородець на мою голову.

Він цапнув його за куртку й потягнув за собою в будинок.

— Поки посидиш у мене. Зараз спробую знайти, хто тобою займеться. Ненавмисне явлення, кхм! І саме у мій вільний вечір.

Чоловік бубонів химерні слова й скидався на графа Дракулу, але Гаррі здогадався, що він вирішив йому допомогти, а тому не опирався. Напевно, чоловік викличе поліцію, і тоді його відвезуть додому на машині з маяком і сиреною. Як злочинця. Це буде ду-у-уже принизливо. А якої прочуханки він отримає від тітки з дядьком! Але іншого вибору в нього не лишалося.

Чоловік — "називай мене професор Снейп" — всадовив його на дивані й наказав нічого не чіпати під страхом смерті, а сам зник в іншій кімнаті. Гаррі не треба було просити двічі, він завмер і намагався не ворушитися. Та очі самі ковзали вітальнею. Зсередини будинок видавався набагато більшим, ніж зовні. Високі книжкові полиці були заставлені книжками й скляними слоїками з дивними лапами, крилами й ростками. Напевно, професор Снейп викладав біологію. Це трохи заспокоїло Гаррі. Вчителі, як правило, не крали дітей й мусили повертати їх додому. Не те щоб Дурслі надто зрадіють його поверненню...

Професор повернувся й тицьнув Гаррі в руки чай, що ще парував. Чашка, на диво, була лише ледь теплою й не обпікала пальців. Він подмухав й обережно сьорбнув з неї — звичайний чорний чай без цукру. Такий, як і він пив зазвичай, тільки смачніший, першого заварювання.

— Думаю, ми знайдемо твою адресу в шкільному реєстрі, — мовив професор Снейп. — Це буде швидше, ніж розбиратися з Міністерством. Назви своє повне ім'я, професорка Макґонеґел перевірить.

Чоловік випромінював компетентність. Видавалося, що його випадок вирішать без зайвого клопоту. Гаррі полегшено зітхнув.

— Я Гаррі, сер. Гаррі Поттер.

— Що?!

Обличчя професора стало білішим від крейди, на його щоках проступили червоні цятки. Гаррі втиснувся в спинку дивана. Що він знову зробив не так?

— Якщо це якийсь жарт, паскуднику, закладаюся, ти і той, хто це вигадав, шкодуватимете до кінця випуску.

— Це правда, сер. Це моє ім'я. У чому...

Хлопчик смикнувся, тільки дивом не впустивши чашку, коли пальці професора торкнулися його лоба. Снейп відкинув зарослого чуба набік і втупився в його шрам.

— Божевілля якесь. Але я бачу. Так. Ти схожий на свого батька, — забурмотів він. — Поттерове вічно розкуйовджене волосся і його форма обличчя. І кляті окуляри. Куди ж без них. І шрам. Я відчуваю на ньому залишок темної магії. Такий не підробити.

— Ви вчили мого батька? — слова злетіли з його язика, перш ніж він міг їх стримати.

Професор відсмикнув руку, як ошпарений.

— Вчив?! Скільки, по-твоєму, мені років?

— Пробачте, сер, я не хотів... — Гаррі відчув себе цілковитим дурнем. Так схибити! — Я просто вперше зустрічаю людину, яка знала мого батька.

Професор роззявив рота, намагаючись щось сказати, і стулив його знову.

— Поттере, чому ти не вдома? — спитав він втомлено. — Хіба ти не маєш сьогодні набивати живіт солодощами, як інші діти? Святкувати свою перемогу? Чи, може, хоча б вшановувати смерть своїх батьків, які сьогодні померли?

— Мої батьки померли на Геловін? — пискнув Гаррі приголомшено.

Професор Снейп закрив обличчя долонями.

— Це кошмар. Суцільний кошмар, і я бачу його, тому що доля любить, щоб я страждав.

Гаррі дипломатично змовчав і відпив ще чаю.

Попри доволі макабричний початок і дещо страшнуватого дорослого перед ним цей вечір розвивався доволі... вдало. Треба було випитати в професора все можливе, поки його не повернули до Дурслів. Серце у грудях радісно закалатало. Гаррі уперше за довгий час відчував надію.

— Професоре, мою маму ви теж знали?

Професор лише застогнав у відповідь. З цього Гаррі зробив висновок, що так.

— Якою вона була? Красивою? Доброю? Розумною? Тітка Петунія каже, що вона нічим не вирізнялася. Але я їй не вірю.

Професор Снейп нарешті прибрав руки від обличчя й випростався.

— Я б не вірив тому, що меле Тьюні, ні на йоту.

— Мою тітку ви теж знаєте! — виснував Гаррі задоволено.

— Краще б не знав, — пробурчав чоловік. — То ти, як я розумію, живеш з Петунією?

— Ага. Тітка з дядьком люб'язно дали мені дах над головою, коли моїх батьків не стало, — протарабанив завчену фразу хлопчик.

— Сумніваюся, що "люб'язно" може стояти в одному реченні з цією гримзою. І вона не розповідала тобі про Гоґвортс? Аніразу?

— Ні, сер. Вперше про нього чую.

Наступні слова професора не мали б сягати вух десятилітньої дитини, хоча були доволі вигадливою лайкою: щось про банші, каструлю протухлої капусти та екскременти кентавра.

— Почнемо з азів, Поттере. Ти володієш магією. Твоя ма...

— Магією! Але магії не існує. Та навіть якби й існувала, чого б це я нею володів? Я знаю напевне, що не маю жодних талантів і геть неособливий.

Професор Снейп махнув паличкою, яка наче нізвідки з'явилася в його руці, і рот Гаррі заткнула пов'язка.

— Питання на потім. Як я вже казав, твоя мати володіла магією, магією володів і твій батько. Магією володіли твої предки по батьковій лінії. А от по материній лінії твої предки були звичайними людьми. Ми називаємо таких маґлами. Коли чаклуну або відьмі виповнюється 11 років, він або вона починають навчання у Гоґвортсі — спеціальній магічній школі. Навчання триває сім років, після чого випускник може здобувати професію у магічній спільноті. Твоє ім'я занесено в реєстри Гоґвортсу з самого народження, тож навіть не сумнівайся, магією ти володієш. Як саме, на твою думку, ти опинився в іншому місті?

На цьому пов'язка спала й розчинилася в повітрі, не торкнувшись колін.

— Химерні речі трапляються часом зі мною, — пробурмотів Гаррі, все ще відчуваючи присмак шмати на язиці. — Тобто ви хочете сказати, що це я їх спричиняв? Але я не хотів, чесно!

— Дитяча магія ще нетренована, несвідома. Вона реагує на сильні емоції носія. Ти про щось думав, перш ніж перенестися сюди, чи не так?

Гаррі винувато похилив голову.

— От і маєш, — клацнув язиком професор. — Хоча рішення пронестися через пів країни доволі радикальне.

— Але я зможу це контролювати, так?

— Ще рік — і в Гоґвортсі тебе всього навчать. До того постарайся не покидати місця свого проживання.

Гаррі не хотів чекати рік, коли нарешті знав, в чому полягала його проблема. Терпіти це життя далі, якщо існувала альтернатива? Дзуськи!

— Дурслі ненавидять магію, — зізнався він вголос несподівано для самого себе. — Хіба я не маю магічних родичів, які могли б мене взяти? Я багато місця не займу.

Професор Снейп відповів не одразу.

— Твоє становище специфічне. Дамблдор сказав мені, що помістив тебе в захищене місце.

Гаррі гадки не мав, хто такий Дамблдор, але одразу відчув до нього неприязнь. Який захист могли надати люди, які навіть магією не володіли? Та й від чого?

— Я не хочу повертатися.

І це була правда. Гаррі знав професора менш як годину, і вже отримав від нього кілька некомпліментарних прізвиськ, проте з ним він відчував себе повноцінною людиною більше, ніж за все життя з Дурслями. Снейп бачив у ньому дитину — дурноголову дитину, підозрював Гаррі — але не невдаху й не фріка. Нормальну магічну дитину.

— Це не мені вирішувати, Поттере, — відрізав професор, і серце Гаррі впало в п'яти. — Однак я погляну, що можна вдіяти. Професорка Макґонеґел, припускаю, особливо зацікавиться твоїм випадком. (От вона вчила обох твоїх батьків!) Тебе не кинуть напризволяще.

Гаррі закусив губу, обдумуючи. Це було краще, ніж нічого. Він довіриться професору.

— Чи мені обов'язково повертатися до Дурслів сьогодні?

Брови професора поповзли вверх.

— Плануєш лишитися тут на ніч, паскуднику?

Гаррі сполум'янів і вчепився пальцями в чашку.

— Якщо ви не проти, сер.

Чоловік гмикнув.

— Будеш спати на дивані. Ковдру я тобі якусь знайду. З полиць нічого, чуєш, нічого не чіпати! Тьюні не завадить трохи понервувати, якщо вона неспроможна за тобою вгледіти.

Гаррі просяяв.

— О, дякую! Дякую, професоре! Ви найкращий!

Той лише відмахнувся. Правду кажучи, при ближчому знайомстві професор Снейп не виглядав аж таким лячним. Його очі були темні, але повні таємних знань. Обличчя виказувало невдоволення усім світом, а не лише Гаррі. Ніс був великим, але певним чином вирізняв його. Бліда шкіра видавала хворобливість, але кістляві пальці, які весь час ворушилися, слугували ознакою вправного майстра.

Гаррі зможе з ним поладнати. І, якщо вдасться, випросить лишитися ще на день чи два.